Духовно-моральне виховання

Моральне виховання дітей: основні етапи й поради батькам

          Батьки й педагоги мусять виховувати в дітей моральні принципи, пояснювати їм, які вчинки є правильними, а які – ні. Розуміння моральної поведінки та вміння діяти правильно багато в чому залежать від оточення, у якому зростає дитина, а також від її емоційних, пізнавальних, фізичних і соціальних навичок.

          Розгляньмо основні етапи морального розвитку дітей та спробуймо з’ясувати, як саме батьки можуть прищепити дитині моральні цінності.

          Що таке моральність

          Моральність – це здатність бачити різницю між правильними й неправильними намірами, думками, вчинками й поведінкою. Моральний розвиток дитини пов'язаний із поняттями про мораль, які людина пізнає з дитинства і впродовж усього дорослого життя.

          Батьки повинні прищепити дитині ці поняття – це основна мета всього процесу виховання.

          Етапи морального розвитку дітей

          Моральний розвиток дитини відбувається поступово, починаючи з дитячого й триваючи у підлітковому та старшому віці. Розгляньмо докладніше основні етапи цього процесу:

          1. Дитинство

          Немовлята не розуміють моральних принципів. Розуміння ними, що правильне, а що ні залежить від їхніх почуттів і бажань. Провівши 9 місяців у лоні матері, немовля очікує, що мама й далі задовольнятиме його потреби. Від їх задоволення залежить те, як немовля розуміє правильне й неправильне:

• почуття голоду й самотності є дискомфортними для дитини, тому вона вважає їх неправильними;
• коли мама піклується про дитину, обіймає і годує її, малюк робить висновок, що це правильно, а якщо мама не відповідає на його потреби, відчуває страх і робить висновок, що це неправильно.

          2. Раннє дитинство (2–3 роки)

          У цьому віці дитина починає розуміти, що інші люди теж мають права й потреби. Однак вона ще не усвідомлює різниці між добром і злом. У 2­–3-річному віці малюк може відчувати провину й дотримуватися моральної поведінки, заснованої на емпатії. Ґрунтуючись на реакції батьків, дитина розуміє необхідність слухатися їх, оскільки:

• дитина знає, що забирати іграшки в молодшого брата – погано, тому що за це батьки можуть її покарати;
• вона не розуміє, чому не можна штовхати однолітків, але знає, що буде за це покарана;
• дитина зазвичай дотримується встановлених правил, щоб уникнути покарання.

          3. Дошкільний вік (3–5 років)

          У цьому віці дитина переймає сімейні цінності. Відзначимо деякі закономірності цього процесу:

• оскільки правила й норми необхідні для підтримання дисципліни в сім'ї, вони стають важливими і для дитини;
• дитина очікує, що батьки або інші дорослі контролюватимуть ситуацію;
• вона розуміє ролі дитини й дорослого й очікує, що дорослі будуть її контролювати;
• вона розуміє, що вчинки мають наслідки;
• позитивне виховання дає змогу встановлювати зв'язок із дитиною, і вона поводиться добре. Якщо такого зв'язку немає, дитина діятиме на основі своїх почуттів, доки її не спіймають на поганій поведінці.

          4. Шкільний вік (7–10 років)

          Із семирічного віку діти починають сумніватися, чи ідеальними є батьки, вчителі та інші авторитетні люди. Особливості цього етапу такі:

• дитина чітко розуміє, що повинна і що не повинна робити. Вона прагне брати участь у встановленні правил;
• у дитини формується почуття справедливості, вона розуміє необхідність існування правил;
• вона усвідомлює, що діти мають свої права, і розглядає правила, виходячи з того, підходять вони їй чи ні.

          5. Підлітковий вік (11–16 років)

          Наближаючись до дорослого віку, дитина починає розвивати власні моральні цінності, аналізуючи і ставлячи під сумнів цінності, які прищеплюють їй батьки:

• підліток розширює горизонти своїх моральних принципів і розуміє правила як набір корисних для всіх людей соціальних орієнтирів;
• дитина цінує правила, але обговорює їх;
• підліток виявляє інтерес до того, що становить суспільну користь, оскільки в цьому віці розвивається здатність дитини до абстрактного мислення;
• підліток починає розуміти, що його рішення впливають на людей довкола нього;
• підліток прагне, щоб однолітки його приймали, для цього він може міняти свої моральні принципи;
• таким чином, думка дитини змінюється від «я роблю так, тому що вважаю це правильним» до «я роблю так, тому що так прийнято в моїй родині» і далі – «я роблю так, тому що це правильно».

          Моральний розвиток дитини – більш складний процес, ніж засвоєння сімейних цінностей. У психології існують різні теорії, що пояснюють моральний розвиток дитини.

          Роль батьків у моральному розвитку дітей

          Діти вчаться моралі у найближчих їм людей. Щоб допомогти в цьому дитині, батьки можуть зробити такі кроки:

• мотивуйте дитину діяти в рамках прийнятних норм;
• визначення й визнання емоцій на ранніх етапах допоможе дитині зрозуміти, що ви їй співчуваєте;
• хваліть дитину кожного разу, коли вона виявляє позитивну поведінку й демонструє правильну моральну поведінку. Так дитина зрозуміє, чого від неї очікують;
• ваші діти уважно спостерігають за вами. Дотримуйтеся правил, яких ви вчите дитину, показуйте їй позитивний приклад.

          Крім того, щоб стати зразковим прикладом для наслідування для вашої дитини, вам потрібно навчити її правильних із моральної точки зору моделей поведінки.

          Як прищепити дитині моральні цінності

          Прищепити дитині моральні цінності непросто. Пропонуємо декілька порад:

• поясніть дитині моральні принципи, які, на вашу думку, мають першорядне значення;
• розкажіть дитині, як погана поведінка впливає на інших і на неї саму. Наприклад: «Якщо ти говоритимеш неправду, одного разу тобі ніхто не повірить»;
• розгляньте із дитиною гіпотетичні ситуації, щоб вона оцінила свої думки і прийняла рішення. Наприклад: «Уяви, що над твоїм другом знущаються в школі. Як би ти вчинив?»;
• поясніть дитині, що гарні вчинки мають гарні наслідки;
• переконайтеся, що ви виконуєте свої зобов'язання й обіцянки, дані дитині, і виявляєте доброту до неї;
• подавайте дитині позитивний приклад високоморальної поведінки;
• заохочуйте заняття, які вчать дитину моральності.

          Заняття, які розвивають моральність у дитини

          Щоб виявити в дитині її кращі моральні якості, запропонуйте їй пограти в індивідуальні, групові та розвивальні ігри. Ігри можуть навчити дітей співпраці та рівності, оскільки:

• групові ігри (наприклад, хованки, біг наввипередки тощо) вчать дітей чесності й важливості дотримання правил;
• за допомогою групових ігор діти розуміють, що дотримуватися правил потрібно не для того, щоб уникнути покарання, а тому що це правильно й етично;
• гра в хрестики-нулики добре підходить для маленьких дітей. Грайте в неї з дитиною, щоб показати, що ви можете бути з нею на рівних;
• ця гра допомагає дітям зрозуміти, що вони можуть брати на себе відповідальність за деякі свої дії й рішення і що не все залежить від інших людей.

          Моральний розвиток дитини не менш важливий, ніж фізичний та психічний. Вам не потрібно чекати, поки дитина виросте, щоб пояснити їй моральні норми. Починайте з раннього дитинства, станьте для вашого малюка гарним прикладом. Так дитина зможе перейняти ваші моральні цінності, зробивши їх невід'ємною частиною свого життя.

Шеремет Г. Р., вихователь

Взаємодія фізичного та духовного розвитку особистості у педагогічній спадщині Григорія Ващенка

Кожне покоління відповідає за прикмети тіла і духа наступного покоління, яке має стати ліпше, ніж попереднє. Виховання тіла – шлях до виховання духа.

Іван Боберський

Усі народи світу звертали в минулому і особливу увагу звертають в сучасних умовах на тіловиховання молоді, щоб виховуючи фізично, водночас виховувати молодь і духовно. Стародавнє римське прислів’я говорить: «В здоровому тілі, здоровий дух». І цей принцип був актуальним не лише для минулого, але й для сучасного і майбутніх поколінь. «Наш обов’язок – подбати про нашу зміну, – вважає історик Б. Трофим’як, – створити їй такі умови, середовище, щоб вона виростала у почутті особистої й національної гордості, формувала та зберігала себе біологічно, культурно і національно» [6, с. 4]. Здорові тіло і душа вкрай важливі українському народові тепер, в умовах розбудови самостійної та демократичної Української держави.

          Великий український педагог зі світовим іменем Григорій Ващенко (1878–1967) залишив нащадкам велику духовну спадщину. За кордоном, де вчений прожив більше двадцяти років, його наукові педагогічні твори добре відомі, а от на Батьківщині, в Україні, ми почали їх відкривати і вивчати в останні роки. Поверненню на рідну землю наукового доробку вченого сприяє створене у 1995 р. Всеукраїнське педагогічне Товариство, назване його ім’ям. З ініціативи Товариства 1998 р. в Україні було відзначено 120-ліття з дня народження Г. Ващенка – перше ювілейне пошанування видатного педагога в Україні і, зокрема, в с. Богданівка Прилуцького району на Чернігівщині, де він народився 23 квітня 1878 року.

Видатний український педагог Г. Ващенко присвятив свою творчу діяльність багатьом науковим проблемам: історичним аспектам педагогічної діяльності та науки про неї, виховному ідеалу, системам освіти, питанням дидактики, виховній діяльності молодіжних організацій, здійсненню фізичного, розумового, патріотичного, естетичного виховання тощо. Проблема єдності фізичного та духовного компонентів у становленні та розвитку особистості була однією з найважливіших у науковій творчості Г. Ващенка. Вона актуальна для нас і сьогодні, зокрема у сфері виховання національного світогляду молодого покоління самостійної і незалежної Української держави.

                    Вивчення наукових праць («Виховний ідеал», «Виховання волі і характеру») видатного педагога дає підстави стверджувати, що у своїх підходах до розвитку особистості, до проблеми навчання і виховання він керувався ідеєю про душевно- тілесну цілісність людини. Заслуговує на особливу увагу праця Г. Ващенка «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру», яка належить до діаспорних видань вченого. Книжка була видана в 1956 р. в Мюнхені і не втратила своєї актуальності досі. Нам вдалося віднайти її у фондах Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки.

У праці «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру» Г. Ващенко глибоко дослідив системи фізичного виховання, сформовані культурними народами старого й нового часу, акцентуючи увагу на тому, що в кожній із систем є позитивні риси, які варто було б урахувати при розбудові української національної системи фізичного і духовного виховання підростаючого покоління.

Таку думку Г. Ващенко конкретизував прикладами фізичного виховання в Греції, у римлян, у середні віки, часи Ренесансу, нового періоду в галузі педагогічної науки. Його цікавили шведська система тіловиховання, погляди на фізичне виховання Лесгафта.

Розкриваючи особливості афінського і спартанського виховання в Греції, Г. Ващенко виділяв як їхню спільну рису те, що в них фізичне виховання міцно пов’язувалося з вихованням духовним. В основу афінського фізичного виховання була покладена ідея гармонійності. Що ж до особливостей, то вони пов’язані з умовами соціального й політичного життя Афін і Спарти. Платон і Аристотель наполягали на рівномірному вихованні душі і тіла людини. Людину, в якої душа і тіло розвинуті неоднаковою мірою, Платон називав кривою. Аристотель виступав проти домінування у людини фізичної сили, її фізичних властивостей.

Аналізуючи грецьку, переважно афінську систему тіловиховання, Г. Ващенко робить висновок, «що вона була заснована на ґрунтовних спостереженнях над тілом людини і діяльністю кожного його органу. Побудована вона так, щоб розвивати кожний орган з метою виховувати гармонійну людину» [2, с. 7].

          Суспільно-політичне й культурне життя римлян суттєво відрізнялося від життя греків. Г. Ващенко зазначає, що римляни поступалися грекам передусім духовним, культурним розвитком. Усі освічені римляни були добре обізнані з працями грецьких мудреців, і більшість з них свою освіту здобували в Греції. Якщо у греків уже з семи років діти виховувались у громадських і державних закладах, писав Г. Ващенко, «то у римлян виховання мало переважно родинний характер. До шістнадцяти років діти виховувались в родинах. Хлопці брали участь у справах батька, що був для них прикладом. У дітей батьки намагались виховати правдивість,          скромність, мужність, серйозність, здоровий розум  і  чесність»  [2, с. 8]. Основне завдання виховання юнаків полягало в тому, щоб виховати з них воїнів. Тому п’ятнадцятирічні хлопці протягом року займалися військовими вправами. Після цього вони вже як юнаки вступали до військового табору. Завдяки такому вихованню римляни мали добре військо і не випадково завоювали багато країн Європи, Азії й Африки.

Звертаючись до лицарського виховання в середні віки, Г. Ващенко позитивно ставився до того, що у фізичному вихованні лицаря, виховання фізично здорової, міцної, спритної людини, яка володіє зброєю, поєднувалося з формуванням у неї відважності, чесності, якостями захисника слабих та старих. Він писав: «Ідеалом лицаря була людина фізично здорова, міцна і спритна, що добре вміє володіти зброєю. Духовними чеснотами лицарів були: віра в Бога, вірність і відданість своєму суверенові, хоробрість, шляхетність, правдомовність і чесність, захист слабих, старих і жінок» [2, с. 12].

Лицарське виховання починалось з семи років. Лицарі, зазвичай, віддавали своїх синів на виховання до дворів королів, князів або знатних осіб. Підготовка лицаря передбачала: верхову їзду, плавання, стрільбу з лука, фехтування, полювання, гру в шахи і складання віршів.

Значну роль у фізичному вихованні лицарів відігравали турніри. За змістом і формою вони були подібні до грецьких і римських ігор. Переможці на турнірах одержували подарунки, відзнаки: золоті ланцюги, мечі, вінки із золотими кільцями та інше.

Значний вплив на розвиток культури, політичне життя Європи та виховання молоді мав Ж.-Ж. Руссо. Свої педагогічні думки він подав у творі «Еміль», який ще за життя мислителя набув великої популярності. Головна ідея, виховної системи Руссо – це ідея свободи і природовідповідності виховання. «Все полягає у тому, – писав Руссо, – щоб не псувати природу дитини, пристосовуючи її до суспільства». Ж.-Ж. Руссо вважав, що в процесі виховання треба органічно поєднувати розумові й фізичні вправи. Аналізуючи педагогічні ідеї Ж.-Ж. Руссо, Г. Ващенко висловив думку, що Руссо своїми поглядами на виховання підводить ґрунт під наукову педагогіку. Це, зокрема, стосується взаємодії фізичного і розумового виховання. Цю думку він підтвердив таким висловленням Руссо: «Коли хочете розвинути розум вашого учня, виправляйте його сили, якими розум мусить керувати, розвивайте наполегливість його тіла, зробіть його міцним і здоровим, щоб він став мудрим і розсудливим. Дайте йому можливість працювати, бути  діяльним, бігати, стрибати, бути постійно в русі, щоб він був бадьорою людиною, і він стане також людиною розсудливою. Думки, що вправи тіла шкодять розумовій діяльності, є жалюгідна помилка, начебто ці дві діяльності не повинні бути в згоді і наче одна не повинна впливати на другу» [2, с. 20].

Найціннішим  у  виховній  системі  Ж.-   Ж. Руссо, вважає Г. Ващенко, є природо- відповідність виховання за умови її правильного застосування. Вона має бути покладена в основу наукової педагогіки взагалі й тіловиховання зокрема. Дуже добре, коли батьки дають можливість дитині бігати, стрибати, гратись. Але цього ще мало. Для того, щоб дитина розвивалася гармонійно, стала фізично міцною і спритною, потрібні вправи, які б повною мірою відповідали природі дитини. Г. Ващенко робить висновок, що цінність поглядів Ж.-Ж. Руссо на фізичне виховання дуже велика, а його педагогічні ідеї справді ґрунтуються на науковій основі.

          «Природнє виховання на думку Руссо, – писав Ващенко, – забезпечує нормальний фізичний розвиток дитини, сприяє тому, що тіло її стає сильним і витривалим. Сильне й здорове тіло стає передумовою її нормального духовного розвитку» [2, с. 19].

                    Якщо звернутися до української історії, то не важко побачити, що проблемами фізичного та духовного розвитку особистості в минулому займалися високоосвічені постаті, які всі свої надії покладали на молоде покоління. З цього приводу О. Вацеба справедливо відзначає: «Історія тіловиховання на українських теренах має давні й глибокі корені, традиційно пов’язана з військовою справою, побутовими й релігійними мотивами. Підвалини сучасного національного тіловиховання і спорту закладалися в тій невеличкій частині України, якій судилось на початку ХХ ст. стати збудником українського відродження – в Галичині. На відміну від Наддніпрянської України, де панував нічим не обмежений самодержавний режим Російської імперії, в Галичині, в умовах конституційної Австро-Угорської монархії, протягом декількох десятиліть склались доволі сприятливі умови для потужного сплеску національного життя. Спортивно-гімнастичний рух в Західній Україні поруч з просвітянським і кооперативним рухом був одним з вагомих його складників» [5, с. 7].

          Григорій Ващенко, виходячи із принципових положень сучасної йому педагогіки, виділяє основи української системи тіловиховання. «Наше завдання, – писав вчений, – щоб виховати людину міцну духомі тілом, але так, щоб у неї дух панував над тілом. У цьому основний сенс тіло – виховання» [2, с. 39].

На яких засадах має бути розбудоване тіло виховання? Ці засади, на думку Г. Ващенка, повинні бути такими:

1. Тіловиховання не є окрема галузь фор- мування людської особистості, а органічна частина його, міцно поєднана з вихованням розумовим, моральним та естетичним.
2. Завданням тіловиховання є не тільки зміцнення здоров’я, розвиток м’язевої сили і спритності, а й розвиток духовних сил людини: зміцнення її волі, вироблення витривалості, здібності керувати своїм тілом як знаряддям духа.
3. Керівники тіловиховання української молоді мусять чітко уявляти собі, які завдання ставить до українського народу історія. Такими основними завданнями є здобуття незалежності соборної України, розбудова її господарства і духовної культури. Виконання цих завдань вимагає певних властивостей духа і тіла.
4. Керівники тіловиховання мусять бути знайомими з історією його у різних народів, бо вона дає багато повчального як з погляду позитивного, так і негативного.
5. Вироблена система тіловиховання не може залишитися незмінною протягом довгих років. Вона, перш за все, міняється в зв’язку із зміною завдань, що їх ставить перед народом історія. Крім того, слід брати до уваги невпинний розвиток наук, що пов’язані з питанням тіловиховання, передусім, з медициною і психологією. Останнім часом в галузі медицини зроблено немало відкриттів і винаходів, що дають можливість боротись з різними хворобами, зміцнюють організм, збільшують працездатність і термін життя людини. Керівники тіловиховання повинні ретельно слідкувати за всіма цими досягненнями наук і розумно й обережно використовувати їх у своїй  практиці, радячись при цьому з лікарями.

          В тіловихованні, як і в інших галузях виховання, останнє мусить бути органічно поєднане з самовихованням. Це означає, що а) вихованець сам розуміє потребу і сенс тіловиховання; б) що він розуміє завдання,  які стоять перед українським народом і усвідомлює свої обов’язки перед ним; в) що він не тільки ретельно і з охотою виконує накази керівників під час походів і гімнастичних вправ, а за певною системою і сам займається тіловихованням. Інакше тіловиховання може обернутися на муштру, а муштра, як відомо, не дає добрих наслідків у будь-якому вихованні молоді [2, с. 35–36].

Вагомим випробуванням духовного, тілесного, національного загартування для членів сокільсько-січових, пластових товариств, спортивних клубів Галичини, які складали основу українських збройних сил, став молодіжний спортивний рух у міжвоєнний період та в роки Другої світової війни. Багато видатних провідників, учасників національного, спортивного, визвольного руху в мирні дні зі зброєю в руках у лавах легендарної Української Повстанської Армії (УПА) змагалися в боях за волю України.

          «Слідкуючи  за  цією  боротьбою,   –   писав Г. Ващенко, – переконуєшся, що дух наших великих предків, які життя свого не жаліли для Батьківщини, воскресає у вояках УПА і творить те, що дійсно можна назвати нечуваним у світі геройством. Упівці боряться з могутнім ворогом, що має найчисленнішу в світі армію, озброєну найновішою зброєю, з ворогом, якого боїться цілий світ – і наносять цьому ворогові тяжкі удари. Героїчна боротьба УПА дає нам надію на те, що сучасна боротьба закінчиться таки визволенням України з тяжкої московської неволі» [3, с. 258–259].

Пройнятий палкою любов’ю до Батьківщини, глибоко зацікавлений в її щасливому майбутньому і справедливо пов’язуючи його з молоддю, Г. Ващенко в своїй праці

«Виховний ідеал» розмірковує над питаннями гармонійного виховання підростаючого покоління. На основі філософсько-педагогічного аналізу європейських виховних систем відомий український педагог приходить до висновку, що людину можна визнати за гармонійно розвинену лише за умови, що в її психічному житті окремі важливі риси і відіграють роль осердя, навколо якого органічно об’єднуються інші властивості особистості. Такими ключовими властивостями українця Г. Ващенко називає безмежну відданість Богові й Батьківщині. Отже, цим рисам, наголошує вчений, мають підкорятись всі інші властивості українця як психічні, так і фізичні.

          На основі вивчення традицій українського народу та тенденцій у розвитку світової науки вчений доводить, що єдино правильним шляхом у вихованні молоді є формування у неї ідеалістичного світогляду на релігійній основі. Лише на основі християнства, вважає Г. Ващенко, можна побудувати таку виховну систему, яка своїм корінням сягає в глибину віків і може пробудити до життя те незнищиме, що закодоване в духовних генах людського роду, оживити клітини людської душі, понівечені духовним геноцидом комуністичної виховної системи.

Найважливішим питанням для людини, за глибоким переконанням Г. Ващенка, є мета її земного життя. І відповідь на це питання вчений знаходить у Євангелії від святого Матвія, у вченні Ісуса Христа. Смисл усієї людської діяльності, пошуків і земних зусиль Ісус   Христос   так   формулює   у  проповіді: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, – а все це вам додасться» [Мт., 6:33]. Служба Богові й Батьківщині – це є основна мета, вважав Г. Ващенко, що стояла перед українським народом тисячу років тому, стоїть тепер і буде стояти перед ним ще довгі          віки.            Звертаючись         до      молодого покоління, він писав: «Служба Богові й Батьківщині, як основна й найвища мета української молоді, вимагає від неї глибокого розуміння широких світових завдань, що їх ставить перед Україною історія, а також розуміння   інших          народів і діяльного співчуття їм та участь в спільній боротьбі за свободу» [3, с. 259–260].

Що означає служба Богові разом зі службою Батьківщині? Це означає, що добробут Батьківщини має ґрунтуватися на засадах християнства. Так розуміли життя кращі люди Київської Русі, що мужньо боролися з кочівниками. Так розуміли їх запорожці, що своїми грудьми захищали «люд християнський» та клали свої голови в завзятій боротьбі з ворогами України. Ця традиційна мета, як ясна зірка на небі, мусить сяяти і перед українською молоддю. Завдання служити Батьківщині мусить бути усвідомлене як особистий обов’язок перед нею. Отже, чітко уявляючи, чого потребує від нас Батьківщина, кожен має здати собі справу в тому, що він повинен зробити для неї особисто. Прикладом для кожного українця в цьому мусять бути такі величні постаті, як Святослав, Володимир Великий, Володимир Мономах, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, а також ті численні невідомі герої, що все своє життя віддали боротьбі за щастя й добробут України [3, с. 175].

          Формування          людської особистості – складний процес, в якому мають значення її темперамент, характер, особливості фізичного та психічного розвитку, задатки, вплив родини, школи, всього суспільства, процеси навчання, виховання, самовиховання. Інтелект людини, дух, що зосереджений на певній ідеї, спонукає людину до досягнення певної мети, сприяє і зміцненню фізичного стану. Не тільки «В здоровому тілі здоровий дух», а й за Г. Ващенком «Міцний дух зміцнює й тіло». Свою думку видатний педагог підтверджує висловлюванням: «Цим можна пояснити і той факт, що багато розумових працівників працювали до глибокої старості і майже до останньої хвилини свого життя зберігали свіжість думки. Такими були Сократ, Платон, Кант, Дарвін, Спенсер, Павлов, Планк і багато інших. До цього ще треба додати, що Кант, Дарвін і Спенсер мали від природи слабе здоров’я.

Підтримувало їх захоплення працею, регулярність і систематичність її. На цих прикладах має вчитись і українська молодь. Гасла її мусять бути такі: “Дух мусить панувати над тілом ”, “Систематична праця до останньої хвилини життя ”» [3, с. 132].

Григорій Ващенко писав, що факт зв’язку між тілесним і духовним у людини можна спостерігати дуже часто. Хвора людина почуває і поводить себе інакше, ніж здорова, фізична втома негативно позначається на психічних процесах, отрута алкоголем чи опіумом зовсім порушує нормальний хід психічного життя людини. Неприємності, горе пригнічують не тільки душевні, а й фізичні сили людини, вона стає менш працездатною. Навпаки – радісний, бадьорий настрій підвищує фізичну енергію і працездатність людини, робить її більш несприйнятливою до всяких хвороб.  З  приводу  цього  Г. Ващенко писав: «Розумна і вольова людина, будучи з природи слабою, може зміцнити своє здоров’я, дотримуючись правил гігієни, ведучи розумний спосіб життя. Навпаки, людина нерозумна і слабовільна, будучи з природи здоровою, може стати кволою і хворою через нерозумний спосіб життя. Зусиллям волі людина іноді може навіть перебороти хворобу й фізичну слабкість, і навпаки, занепад духу, смуток і відчай можуть привести до хвороби» [3, с. 167].

          Особливу увагу Г. Ващенко приділяв ролі інтересу в життєдіяльності особистості, його безпосередньому зв’язку з фізичним станом, працездатністю. Він керувався твердженням, що цікавість до роботи, захоплення нею, підвищують її продуктивність, позитивно впливають на стан здоров’я людини, зменшують втому, мобілізують фізичні сили.

Прикладом із власного життя вчений проілюстрував ці думки. Працюючи педагогом у школі (а він викладав українську мову і літературу, педагогічну психологію), йому доводилося сумлінно готуватися до кожної лекції та працювати з ранку до пізнього вечора. І Г. Ващенко запитував: «Що ж вернуло мені, зовсім хворому, сили, що дало можливість без найменшої шкоди для здоров’я виконати складну й тяжку роботу?»  І відповідав, що все це дало велике захоплення ідейною цікавою роботою:

          «Наведені вище й подібні факти доводять, яку силу має дух людини, коли він зосереджений на якійсь ідеї, коли він веде людину до якоїсь мети. Тоді людина являє собою цілісність, в якій понад усім панує дух» [3, с. 132].

Український педагог Г. Ващенко не тільки обстоював ідею єдності тілесного і духовного в життєдіяльності людини, а й розкривав своє розуміння того, як це може здійснюватися під час гри, праці, у процесі занять фізичною культурою і спортом, у діяльності молодіжних організацій. Важливе значення він надавав гігієні виховання: здоровому харчуванню, гігієні одягу, чистоті повітря, сонячному світлу, впливу природи, регулярному сну, режиму шкільного навчання, що відповідає силам і вікові дитини. Неабияку роль відіграють фізичні вправи, дихальна гімнастика, спорт, плавання. Заняття ними є одним із засобів зміцнення здоров’я людини (діяльності органів дихання, серця та ін.). Водночас виховуються організованість і дисциплінованість, естетичні смаки, спостережливість, моральні якості, створюється бадьорий настрій.

Значну увагу у  формуванні  особистості  Г. Ващенко приділив вихованню у неї життєрадісності та бадьорості. Це питання розглядалося вченим окремо у праці «Виховання волі і характеру». «Життєрадісність і бадьорість характеризують переважаючий настрій людини, – писав вчений. – Коли людина відкритими очима дивиться на життя, коли вона вірить у свої сили і при невдачах не впадає в смуток і відчай, про неї кажуть, що вона життєрадісна і бадьора. Коли ж у людини переважають сумні настрої, коли вона не вірить у свої сили і в темних фарбах уявляє сучасне й майбутнє, про неї кажуть, що вона нежиттєрадісна, пригнічена. Таких людей називають іноді песимістами» [3, с. 337].

Стверджуючи, що життєрадісність і бадьорість є позитивними рисами, а невіра в себе і людей, песимізм – негативними, вчений зазначав, що перші слід виховувати у молоді, з другими – боротися. Численні факти засвідчують, підкреслює Г. Ващенко, що веселий, бадьорий настрій добре впливає на фізичний і духовний стан людини, збільшує її сили. Сумний же настрій, безнадійність убивають сили як фізичні, так і духовні.

Джерела радості бувають різні, деякі з них можуть шкодити самій людині, навколишнім людям і суспільству. Тому важливо знати, які причини викликають веселість і радість. Позитивними джерелами радості для дітей можуть бути природа, тварини. Але найбільше радощів, зауважує Г. Ващенко, дає дитині гра, в якій є багато елементів мистецтва. Одним із важливих джерел бадьорості і радості для молоді є спорт. Він дає радісне відчуття власного здоров’я й сили, боротьби й перемоги, радість товариського єднання [3, с. 340].

          Однією з основ життєдіяльності є фізичне здоров’я. Тому з наймолодших років, відзначав Г. Ващенко, треба дбати про здоров’я дитини. У шкільний період велике значення для виховання бадьорості і життєрадісності має загальна атмосфера, що панує в школі, і у більшості випадків це залежить від учителів. Взагалі всякий формалізм, бездушне ставлення до учнів, ігнорування їхніх індивідуальних властивостей, а особливо несправедливість кари вбивають дитячу життєрадісність. «Щоб виховувати учнів життєрадісними і бадьорими, треба, щоб у всьому житті школи панував дух бадьорості і життєрадісності, – писав вчений-педагог, – це в першу чергу стосується педагогів. Саме від них залежить загальний тон шкільного життя: похмурий або радісний, пригнічуючий або бадьорий. Отже, педагоги самі мусять працювати не тільки чесно, а з захопленням і в праці знаходити для себе радість» [3, с. 344].

Відданість українській національній визвольній ідеї на основі християнських ідеалів Добра, Правди, Краси, Любові, Милосердя стала головною, визначальною рисою педагогічної творчості Г. Ващенка. Спочатку у боротьбі з царизмом, а потім з комуністичним тоталітарним режимом міцніла його воля і гартувалося гаряче серце патріота. Уся творчість  талановитого педагога має європейський орієнтир, бо «ми є українці й водночас європейці», тому покликані формувати у молоді європейську свідомість.

Аналіз поглядів Г. Ващенка на роль і значення фізичного і духовного чинників у розвитку особистості дає підставу зробити висновок, що видатний педагог високо цінував кожен із них і визнавав важливість їхньої взаємодії у формуванні гармонійно розвиненої особистості патріота рідної української землі.

Література

1. Васянович Г. П. Проблеми фізичного виховання молоді у педагогічній спадщині Г. Ващенка: Навчальний посібник. – Львів: ЛДФЕІ. – 58 с.
2. Ващенко Г. Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру. – Мюнхен: Авангард, 1956. – 56 с.
3. Ващенко Г. Твори // Ващенко Г. Виховання волі і характеру. – К: Школяр, 1999. – Т. З. – 382 с.
4. Ващенко Г. Виховний ідеал: Підручник для педагогів, виховників, молоді і батьків. – Полтава: Полтавський вісник, 1994. – 190 с.
5. Вацеба О. М. Нариси з історії західноукраїнського спортивного руху. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997.

– 231 с.

6. Трофим’як Б. Є. Фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні (з початку 30-років ХІХ ст. до

1939 р.): Навчальний посібник. – К.: ІЗМН, 1997. – 421 с.

7. Трофим’як Б. Є. Гімнастично-спортивні організації в національно-визвольному русі Галичини (друга пол. ХІХ ст. – перша третина ХХ ст.) – Тернопіль: Економічна думка, 2001. – 694 с.

8. Чоповський Василь. Взаємодія фізичного та духовного розвитку особистості у педагогічній спадщині Григорія Ващенка// ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА, 2013 / № 1

Шеремет Г. Р., вихователь

         У багатьох народів світу завжди було прийнято шанувати старших. Літніх людей оточували турботою і увагою, до них прислухалися, недарма і прислів'я склалася: «Від ради старих – голова не болить». Однак зараз ми частенько спостерігаємо гострий розрив «через покоління»: наші власні діти ні в що не ставлять наших батьків – тобто, своїх рідних бабусь і дідусів.

            Поки ще не пізно, починайте орієнтувати своїх дітей на повагу до старості. Причому не важливо, «свої» це люди похилого віку або «чужі»: діти повинні розуміти, що ставитися до літніх людей слід по-особливому. З чого почати? Так з найпростіших речей, яким нас колись вчили в дитинстві: поступитися місцем старому в транспорті, або допомогти старенькій донести до будинку сумку з продуктами.         Всі ваші правильні й мудрі слова про повагу до старості так і залишаться просто словами, якщо ви самі дозволяєте собі у відносинах з літніми людям неприпустимі речі.

            Ні для кого не секрет, що дитина завжди копіює батьківські звички і поведінку. І тому задумайтесь, як часто ви самі, з'ясовуєте стосунки зі старшими родичами на підвищених тонах: з роздратуванням реагуєте на їх зауваження і повчання, на те, що батьки все частіше стали щось забувати або скаржитися на нездужання і втому? Не звинувачуєте ви їх при нагоді в тому, що вони щось вам «недодали» або «недолюбили»? Якщо все це відбувається регулярно, тим більше на очах у дитини, тоді не варто дивуватися тому, що і вона почне так само ставитися до бабусі і дідуся. Більш того – ви самі, своєю власною поведінкою, програмуєте для себе нещасну старість, без тепла і турботи з боку рідних дітей.

            1. Згадайте, яке довге і, напевно, нелегке життя прожили бабусі і дідусі. Розкажіть дитині (а заодно і нагадайте собі), скільки їм довелося пережити. А потім уявіть, як це складно – вступати в літній вік, з супутніми йому хворобами, маленькою пенсією. Поставте себе на їх місце. Вам стало їх хоч трохи шкода? Тоді приступаємо до наступного етапу.

            2. Дістаньте сімейні фотографії, розкажіть дитині історію ваших батьків. Напевно в їх біографії знайдеться, чим пишатися. Просто подивіться неупереджено, з боку, як ніби мова йде про сторонніх осіб. А ще згадайте своє дитинство: напевно ваша мама недосипала ночей, щоб ваша шкільна форма завжди була ідеально, а тато брав нескінченні підробітки, щоб утримувати сім'ю. Ви відчули повагу? Тоді переходимо до найголовнішого – до любові.

            3. Не соромтеся виявляти свої почуття по відношенню до батьків. Щиро сказавши: «мама, я тебе обожнюю» або «тато, що б ми без тебе робили», ви не тільки зробите приємно літній людині, але й подасте приклад власним дітям у відкритому прояві почуттів. Будьте коректні по відношенню до старших родичів, ніколи не осуджуйте за їх спиною. Навіть якщо вони в чомусь не праві, намагайтеся бути терпимішими, і тоді з'явиться більше шансів на те, що ваші власні діти через багато років зроблять поправку вже на ваш вік.

            І пам'ятайте ще одне важливе правило: ніколи не рано починати вчити дитину піклуватися про інших членів сім'ї. Навіть малюк здатний принести бабусі теплу кофту, або подати чашку чаю, або просто запитати її, як вона себе почуває. Чим раніше дитина усвідомлює, що вона теж може про когось піклуватися і приносити реальну користь, тим менше ймовірність того, що вона виросте жорстокою.

Брандт О. М., вихователь